Потом

Усе згадую коротку фразу із твоїх заміток, проникнуту самотністю і відчаєм. А зараз іду вулицею і чую, як вигукує її моя душа, дивлюсь крізь блакитні вії на небо, безколоритне сьогодні, і відчуваю холод на кінчиках нечуттєвих пальців. Крізь мене проходять прожектором погляди. День без посмішки. "Хоч хтось обніміть! ", - тільки здається, що це дійсно прозвучало... Ні. У повітрі застигло мовчання. Чужі... Ти б почув мене. Але тебе не існує, ніколи не було і не буде! А для мене усе бутафорія, окрім одного Твого погляду. Вічність у цьому місті. Ціла вічність тиші, пронизаної мовою і ревінням моторів. Ще так довго до того, щоб стати кимось, що точно знаєш: скільки не проживеш. А доки рядки... рядки, бездиханні рядки. Почуття, які не виливаються. І ти уриваєшся привидом у життя, далеко не останнє із моїх видінь, які розчиняються у світанку. Зовсім скоро звикну... Зникну. По одній кільцевій наввипередки із часом. Обертаюся у пошуках Тебе. І лише накатана дорога вбирає у себе нові кристали снігу, насичується ними, обнімає, задихається. А ми віримо у ПОТІМ, в якому нас немає.
Добавлено:    Изменено: 23.08.2015    56    

Комментарии