Промо

Жизнь оставляет шрамы

Життя лишає шрами… по всьому тілу Такі прямі рубці. І ми уже без тями. ЗАГУБЛЕНІ МИТЦІ… А за стіною щастя. Такою я була сотні разів. Його не можна вкрасти, Поки не відпустив. По склу стікає крапля: Далеко не остання з моїх сліз, Зими холодне плам’я Здіймається… униз. Я падаю в нікуди, Заплющую ці очі і зникаю, Але чомусь повсюду Відтінки лиш зелено-карі Під колір райдужки твоїх бездонних снів. На сходах невідомої висотки У просторі моїх розбитих крил… Я чую подих трепетний короткий. І прокидаюсь у людській норі, А ти заснеш сьогодні уночі? Де 41-ше листопада на твоїм календарі І запис на стіні: «ЗАГУБЛЕНІ МИТЦІ».
115 2 года